підстави для відмови

Підстави для відмови в наданні інформації (документу)

В статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» описано виключний перелік підстав для відмови в задоволенні запиту на інформацію. Таких підстав чотири:
    1) розпорядник інформації не володіє по факту і не зобов'язаний відповідно до його  компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит (необхідне поєднання обидвох цих умов);
     2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим  доступом відповідно до частини 2 статті 6 Закону;
     3) запитувач не оплатив передбачені статтею 21 Закону фактичні витрати на копіювання або друк;
     4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною 5 статті 19 Закону.

Щодо пункту 1 - навіть якщо запитувана інформація потрапила до розпорядника випадково, він не може відмовити в її наданні за пунктом 1 частини 1 статті 22, оскільки вже фактично володіє нею. Якщо в розпорядника інформації є обов’язок володіти певною інформацією і щодо неї надійшов запит, але фактично вона в нього відсутня, то такий розпорядник теж не може відмовити в задоволенні запиту по цій підставі: якщо в такій ситуації відсутні інші підстави для відмови в запиті згідно з частиною 1 статті 22, розпорядник повинен залежно від способу набуття запитуваної інформації - створити або отримати її та задовольнити запит.

Щодо пункту 2 – як уже зазначалося, за частиною 2 статті 6 Закону обмеження доступу до інформації застосовується, якщо наявні разом наступні три умови: 1) існує законний інтерес, вказаний у пункті 1 частини 2 статті 6 Закону, який може постраждати від розповсюдження інформації; 2) розповсюдженням інформації може бути завдана істотна шкоди вказаному законному інтересу; 3) така істотна шкода переважає суспільний інтерес в отриманні інформації.

При надходженні запиту про надання інформації з обмеженим доступом розпорядник має встановити чи дійсно на відповідний момент наявні підстави для надання цій інформації статусу обмеженого доступу. Адже по-перше, наразі більшість інформації з обмеженим доступом отримала такий статус до набуття Законом чинності, а значить не на підставі частини 2 статті 6 Закону; по-друге, навіть після застосування вимог частини 2 статті 6 Закону при обмеженні доступу до інформації могла змінитися обстановка, внаслідок чого суспільний інтерес почав переважати законний інтерес обмежувати доступ до інформації, або останній міг зникнути взагалі.

Розпорядник, вирішуючи питання надання/ненадання інформації з обмеженим доступом, щодо якої надійшов запит, має виходити не з самого факту наявності в інформації вказаного статусу, а зі співвідношення законного інтересу обмежити до неї доступ та суспільного інтересу отримати її. Суть суспільного інтересу може бути очевидною з обставин справи (напр. запит щодо інформації про фізичну особу - політика) або викладеною в запиті. При вирішенні питання який з інтересів, законний інтерес обмежити доступ чи суспільний інтерес отримати інформацію, має перевагу варто враховувати практику Європейського суду з прав людини, зокрема по справі ”«Társaság A Szabadságjogokért» проти Угорщини“. Дана практика в Україні прирівняна до джерела права (ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.06 р.).

Згідно з частиною 7 статті 6 Закону розпорядник, відмовляючи в наданні інформації за пунктом 2 частини 1 статті 22 Закону, зобов’язаний надати на цей запит відкриту інформацію, якщо така запитується поряд з інформацією з обмеженим доступом (якщо запитується копія документа: надати частину документа, що не містить інформації з обмеженим доступом, шляхом ретушування слів, абзаців, зображень тощо, які становлять інформацію з обмеженим доступом).

Якщо рішення про обмеження доступу до інформації прийняте не розпорядником, що одержав запит про її надання, а іншим суб’єктом з мотивів, які детально розпоряднику не відомі, то останній має їх уточнити в суб’єкта, що приймав рішення про обмеження доступу до інформації.

Відмова в наданні на запит інформації з обмеженим доступом має обґрунтовуватися як юридичними підставами (посиланням на п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону), так і фактичними (описом законного інтересу обмежити доступ до інформації, шкоди яка може бути йому завдана з оприлюдненням цієї інформації та обґрунтуванням переваги величини цієї шкоди над суспільним інтересом в розповсюдженні інформації).

Щодо пункту 3 – норма пункту 3 частини 1 статті 22 Закону не може бути застосована, якщо запитувач хоч і був поінформований про необхідність внесення плати, але не в повному обсязі, що не дозволило йому здійснити проплату (напр. розпорядник в повідомленні запитувача не вказав точну суму, реквізити). Те ж саме стосується і випадку, коли запитувач не був повідомлений про необхідність надати розпоряднику підтвердження внесення плати, внаслідок чого він його не надав.

Щодо пункту 4 – пункт 4 частини 1 статті 22 є єдиним передбаченим Законом випадком і єдиною підставою для відмови в задоволенні запиту, яка дозволяє не розглядати його по суті.

Фактично запит є неналежно оформленим, якщо:
1) в ньому не вказано прізвище, ім’я, по батькові запитувача – фізичної особи або найменування юридичної особи, об’єднання громадян;
2) не вказано поштової адреси або адреси електронної пошти запитувача;
3) із запиту не зрозуміло яка інформація чи документ запитується;
4) запит є письмовим і не містить дати (крім надісланих факсом);
5) письмовий запит не містить підпису (крім запитів, складених у порядку ч. 7 ст. 19 Закону від імені осіб з обмеженими фізичними можливостями).
Не може вважатися неналежно оформленим (тобто з порушенням вимог ч. 5 ст. 19) запит, що не містить слова «запит», точної назви розпорядника або його адреси, посилання на Закон, обґрунтування та ін., оскільки перелік вимог до змісту запиту в частині 5 статті 19 Закону є вичерпним.

Частина 2 статті 22 Закону - відповідь про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту – одні з найтиповіших прикладів неправомірної відмови в наданні інформації, тому вони безпосередньо згадані в Законі.

«…інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел…» - дане формулювання описує випадки відмови в запиті з повідомленням запитувачеві, що запитувана інформація може бути здобута ним самостійно в інший спосіб, ніж отримання на запит (оскільки була розміщена на веб-сайті у мережі Інтернет, опублікована в друкованому виданні). По-перше, Закон запроваджує максимально просту процедуру отримання інформації запитувачем (п. 3 ст. 3) і ця простота має забезпечуватися розпорядниками. По-друге, в багатьох випадках запитувачам необхідне офіційне підтвердження певної інформації, яким має слугувати відповідь службової особи розпорядника на інформаційний запит.

«…відповідь не по суті запиту…» - це відповідь на запит, яка не містить запитуваної інформації або обґрунтування її ненадання. Тобто відповідь на запит має містити або запитувану інформацію, або обґрунтування відмови в її наданні за частиною 1 статті 22 Закону, або мотивоване повідомлення, що запитувану інформацію буде надано пізніше у зв’язку з продовженням строку розгляду запиту (ч. 4 ст. 20) чи відстрочкою її надання (ч. 6 ст. 22). Можливе також поєднання описаних варіантів змісту відповіді у зв’язку з тим, що якась частина запитуваної інформації не може бути надана, а інша частина надається.